Про роботу новинарів Суспільного в Тернополі, сюжети та чому журналістика не завжди приносить радість, розповіла журналістка Богдана Сарабун.
Розкажіть про перший свій досвід у журналістиці, перший сюжет. Про що він був?
Ще в класі 10 почала дописувати в районну газету про шкільне життя (я родом з невеликого села на Тернопільщині), а потім пішли музичні фестивалі, перший власний фотоапарат і фоторепортажі. Якось все закрутилося-завертілося, і ось я вже студентка факультету журналістики) Не пам’ятаю свого першого сюжету (мабуть, він був не таким вже й вдалим), але ніколи не забуду сюжету про пошуки зниклого хлопця. Тоді вже працювала на Суспільному, вже багацько побачила, але саме ця тема мене змінила. Чотири дні зйомок, пройдені разом з рятувальниками 10 кілометрів полями, мокрі кросівки і сльози матері хлопця, коли того знайшли мертвим. Я й досі пам’ятаю цей день і розумію, що наша робота не завжди приносить радість. Іноді дуже важко емоційно.
Чому працюєте саме на Суспільному?
Бо стандарти Суспільного відповідають моїм власним принципам і вподобанням. Саме такою має бути журналістика, саме таким має бути телебачення. Без паніки, нав’язливих думок і кричущих заголовків.
Чого ніколи собі не дозволите в роботі?
Стати на чиюсь сторону. Якою б очевидною та несправедливою не була ситуація, завжди залишаюся з холодним серцем і світлими думками. Це дуже важливо в журналістиці, на мою думку, вміти бути в темі, але водночас поза нею.
З чого починається і чим закінчується робочий день в нюзрумі?
Робочий день журналіста Суспільного починається точно не з кави. Всі біжать по зйомках, щоб вже о 12:10 у радіоновинах, а о 13:00 у теленовинах розповісти тернополянам про найважливіші події. Завершується зазвичай плануванням, адже до нового робочого дня потрібно бути готовим.
Звідки беруться цікаві новини?
Від людей. Бо люди — це джерело натхнення і нових тем.
Розкажіть, чи бувало так, що хтось намагався впливати на Вашу роботу?
Думаю, таке бувало в кожного. У маленьких містах це відчувається найбільше. Бувало, підійде хтось із влади чи дуже «важних» дядьків і скаже: «Вимкни камеру і мікрофон. Не раджу цього знімати», або «Знімай ось це, а цього не показуй». Наша місцева влада та політики звикли до своїх телеканалів і ЗМІ і, чомусь, ставляться до журналістів Суспільного зверхньо й інколи навіть з неповагою. Але в цьому і місія Суспільного — завжди працювати виключно на благо громади, дотримуючись професійної етики та журналістських стандартів, навіть, якщо комусь із впливових це не подобається.
Чи змінилася ваша робота в умовах карантину?
Трохи збільшилося навантаження. На дистанційці була всього два дні. Весь час — в рядах. Завжди потрібно бути пильним до інформації, бо під час пандемії чимало фейків. Тепер перевіряємо інформацію не за 3-4 джерелами, а за 5-7. Також під час карантину через острах менше людей йдуть на контакт. Але й є багато цікавого. Я от, наприклад, вперше побувала у вірусологічній лабораторії, куди б ніколи не потрапила в звичний час. Там, за закритими дверима, працюють справжні герої нашого часу. Це надзвичайно — люди, такі ж як і ми, зі своїми життєвими історіями, 24/7 у костюмах спецзахисту, окулярах і респірпторах, досліджують біоматеріали на COVID-19. Завдяки нашим сюжетам і нашій роботі всі можуть бачити їхні втомлені очі і хоч на хвилинку замислитись про те, що хештег #залишайсявдома — це не просто прохання чи жарт. Це можливість вберегти себе та інших.
Що перш за все зробите, коли закінчиться карантин?
Сяду в автобус і поїду в міні-подорож містами України, в яких ще не була. Ніколи б не подумала, що це колись буде для мене розкішшю. Головне знайти на це час, бо в журналістів його завжди не вистачає.